Влада та скарби: Чи має право держава контролювати приватні колекції?

Приватне колекціонування: спроба державного контролю чи нова бюрократична пастка?

В Україні знову актуалізувалося питання врегулювання приватного колекціонування культурних цінностей. Ініціатива, що на перший погляд видається прогресивною, має на меті впорядкувати обіг національних скарбів, захистити археологічну спадщину від незаконного розграбування та встановити чіткі правила для сумлінних колекціонерів. Однак, законопроєкт № 15436, що пропонує запровадити державну експертизу, реєстрацію та контроль за предметами недержавної частини Музейного фонду, викликає низку принципових запитань.

Чи готова держава до нового контролю?

Суть запропонованих змін полягає не просто в “легалізації приватних колекцій”, а у створенні нової системи державного адміністрування приватного володіння рухомою культурною спадщиною. Чи дійсно ця система вирішить наявні проблеми? Чи принесе користь державі та суспільству? Залишається незрозумілим, як саме законопроєкт сприятиме поповненню музейних фондів, покращенню умов зберігання спадщини, розширенню доступу до неї, зростанню податкових надходжень чи ефективній боротьбі з чорним ринком.

Один з ключових викликів — спроможність держави виконувати нові функції. Законопроєкт передбачає численні контролюючі та експертні завдання, проте не надає чітких відповідей щодо того, хто саме їх здійснюватиме. Наразі державну експертизу проводять 45 уповноважених установ. Чи вистачить цих потужностей для проведення експертизи потенційно мільйонів предметів, що можуть потрапити під дію нового закону? Як буде фінансуватися цей процес? І найголовніше, чи не перетвориться ця ініціатива на черговий рівень колапсуючої бюрократії, що обтяжить державні інституції та музейних фахівців, які вже працюють в умовах мізерних зарплат?

Експертиза: баланс інтересів чи потенціал для корупції?

Особливу тривогу викликає якість та повноваження експертів. У запропонованій моделі експерт фактично отримує значний вплив на долю культурної цінності, визначаючи її статус, цінність, умови зберігання та експорту. Однак, залишаються невизначеними критерії експертизи, вимоги до фахівців, процедури акредитації, оскарження рішень та можливості незалежної повторної оцінки. Відсутність чітких правил та прозорих процедур може призвести до залежності власників від адміністративних рішень, а не до формування цивілізованого ринку. Більше того, експерт не повинен одночасно виконувати функції арбітра, контролера та оцінювача, адже це створює значні корупційні ризики.

Археологічна спадщина: чи не легалізуємо незаконне?

Важливим аспектом, який вимагає особливої уваги, є доля археологічних предметів. Професійна спільнота археологів вже висловлювала занепокоєння щодо можливості легалізації предметів, незаконно вилучених з археологічних розкопок. Законопроєкт, на їхню думку, не забезпечує достатніх механізмів перевірки походження таких предметів. Це може створити небезпечний прецедент, коли боротьба з чорною археологією буде підриватися створенням механізмів, що дозволяють легалізувати сумнівні знахідки. Таким чином, питання приватного колекціонування не може розглядатися ізольовано від загального контексту охорони культурної спадщини.

Зарубіжний досвід та українські напрацювання

Аналіз досвіду країн ЄС, зокрема Франції та Польщі, свідчить, що державне регулювання приватного колекціонування здебільшого зосереджується на контролі за транскордонним переміщенням культурних цінностей, охороні археологічної спадщини та регулюванні діяльності музеїв. Створення окремої системи постійного державного адміністрування всіх приватних колекцій не є типовим.

Україна вже має певні напрацювання у сфері врегулювання приватного колекціонування. У 2020 році під час розробки законопроєкту “Про предмети культури” аналізувалися подібні питання. Ці пропозиції розглядалися комплексно, у взаємозв’язку з охороною культурної та археологічної спадщини, діяльністю музеїв, державною експертизою, євроінтеграційними зобов’язаннями. Важливо, що рухома спадщина залишається цінною незалежно від місця її зберігання, і правила поводження з нею мають бути частиною єдиної системи.

Шлях до цілісної системи збереження спадщини

Наразі Україна потребує не збільшення державного контролю як такого, а створення цілісної робочої системи охорони та розвитку культурної спадщини. Це включає механізми, що дозволять сумлінним колекціонерам легально володіти культурними цінностями, ефективний захист археологічної спадщини, дієві реєстри, регулювання транскордонного переміщення та інструменти для повернення незаконно вивезеного.

Перед впровадженням будь-яких законодавчих змін необхідно чітко визначити державну політику у сфері охорони культурної спадщини, оцінити виклики, наявні ресурси та спроможність державних інституцій. Потрібні зрозумілі критерії експертизи, вимоги до експертів, процедури оскарження та запобіжники від конфлікту інтересів. Нові правила мають бути узгоджені з чинним законодавством, а також враховувати думку фахівців: музейників, археологів, реставраторів, правників та колекціонерів.

Законопроєкт № 15436, у його нинішньому вигляді, передбачає посилення державного контролю, що в умовах обмежених матеріальних і кадрових ресурсів є малоймовірним. Він збільшує зобов’язання та відповідальність власників, але не пропонує жодних преференцій. В той час, як приватні колекціонери часто демонструють більшу дбайливість до колекцій, ніж деякі установи, і навіть під час війни стали важливим джерелом для організації публічних виставок. Партнерські стосунки між державою та колекціонерами є запорукою збереження спадщини та її відкритості для суспільства. Тому ідеї законопроєкту потребують доопрацювання з урахуванням комплексного підходу та залучення експертного середовища, аби створити справді працюючі правила.