Брак довіри та її надлишок: дзеркало стосунків

Маячня, яка захоплює: чому ми віримо вигадкам, як у “Мертвих душах”

У знаменитому творі Миколи Гоголя “Мертві душі” яскраво проілюстровано, як легко необґрунтовані вигадки можуть підкорити собі людські уми. “Дама, приємна в усіх відношеннях”, висуває фантастичну теорію про те, що головний герой Чичиков, окрім оборудки з “мертвими душами”, планує викрасти доньку губернатора. Ця нічим не підтверджена версія, чиста дезінформація, миттєво опановує свідомість мешканців міста N і породжує ланцюг ще абсурдніших припущень.

Так, поштмейстер переконаний, що Чичиков – це легендарний капітан Копейкін, ветеран наполеонівських воєн, незважаючи на очевидну фізичну відмінність. Хтось бачить у ньому ревізора від влади, хтось – таємного злочинця. Найбільш грандіозною вигадкою стає версія про те, що Чичиков – це втікач Наполеон, який прагне реалізувати невідомий план. Абсурдність цих теорій, включно з “Наполеоном” та “Копейкіним”, корениться саме у вихідній фантазії про доньку губернатора. Саме ця первинна маячня дає негласний дозвіл на поширення подальшого потоку небувалих історій, оскільки жодного логічного зв’язку між купівлею душ і викраденням доньки не існує.

Пастка надлишкової довіри: коли реальність б’є боляче

Феномен швидкого поширення та “довіри” до таких вигадок ставить важливе питання. Нестача довіри, безумовно, шкодить суспільству, але її надлишок, віра в будь-яку нісенітницю, відсутність критичного осмислення та звірки з реальністю становить не меншу загрозу. Справжня довіра вимагає перевірки та підґрунтя.

Філософські течії ХХ століття, від лінгвістичної філософії до постмодернізму та психоаналізу, підважували доступність “голу” реальності, наполягаючи на її опосередкованості мовою, соціальними конструктами чи символічними системами. Розвиток цифрових технологій посилив цю тенденцію, створюючи ілюзію пріоритету віртуального над реальним.

Однак, реальність, подібно до вищих сил, завжди “мститься” тим, хто її ігнорує. Чим менше ми її помічаємо, тим жорстокішими стають її удари. Захищаючись від неї численними фільтрами – мовними, соціальними, семіотичними – ми ризикуємо зіткнутися з її болючими контрвипадами, коли ці оболонки раптово рвуться. Хоча реальність і насичена посередниками – мовою, символами, уявою – вона залишається незмінно реальною, від якої неможливо втекти. Стародавні греки, які будували світогляд на понятті долі, розуміли це. Їхні міфи свідчать: доля завдає ударів, навіть коли намагаєшся від неї втекти, і ще сильніше – коли прагнеш її обдурити. Ми, можливо, менш фаталістичні, але мудрість греків про невідворотість долі, а отже, і реальності, залишається актуальною. Змінити реальність можна, але лише поважаючи її, знаючи її закони та діючи з урахуванням її самої.

Лабіринти довіри: між вірою та знанням

Роман Германа Мелвілла “The Confidence Man” (“Шахрай”) є глибоким дослідженням природи довіри. На борту корабля “Fidèle” з’являється загадкова постать, яка змінює маски, випробовуючи здатність людей довіряти. Цей персонаж постає в різних образах – глухонімого, лікаря, торговця, закликаючи довіряти, але водночас руйнуючи її. Мелвілл проводить нас лабіринтом довіри, показуючи її всепроникність у нашому бутті – від великих ідей до повсякденних рішень.

Довіра – це завжди ризик. Ми ніколи не маємо стовідсоткової впевненості, роблячи крок довіри, не маємо міцного ґрунту під ногами. Кантівське “Sapere aude” (май сміливість знати) можна доповнити “Credere aude” – май сміливість вірити та довіряти, адже ніколи не знаєш напевно, чи не зрадить людина, чи не оберне історія твоє рішення помилковим.

Наука, як і релігія, спирається на віру. Наукові відкриття, яким довіряли, з часом виявлялися хибними. Релігія ж, хоч і тертуліанівське “вірую, бо абсурдно”, апелює не лише до сліпої віри, але й до знання про реальність людського життя. Віра і знання тісно переплітаються, утворюючи складну тканину нашого світогляду.

У “Перських листах” Монтеск’є через погляд перса Ріка висміює європейську прив’язаність до папірців – грошей. Це ілюструє, як довіра, заснована на суспільній угоді, суперечить безпосередньому знанню. Ми довіряємо символічній вартості паперу, віримо всупереч абсурду. Така довіра можлива лише за умови взаємної віри інших. Похитнути її – означає розірвати тканину суспільства, що може призвести до революцій.

Рівновага довіри: між підозрою та безпорадністю

Міжнародні індекси часто класифікують українське суспільство як таке, що страждає від браку довіри, особливо до інституцій. Це спадок життя під владою, яку часто сприймали як чужу. Проте, довіра акумулюється на горизонтальному рівні, проростаючи в особистих стосунках, і саме ця горизонтальна довіра, можливо, рятує нас у складні часи.

Західноєвропейські країни, які часто ставляться як приклад, демонструють високу довіру до інституцій. Однак, надмірна віра в державу може призвести до звуження відчуття власної відповідальності, безпорадність та втрату суб’єктності. Брак довіри породжує закритого суб’єкта, який всюди бачить загрози. Навпаки, надлишок довіри створює надмірно відкритого, залежного від інших.

Драма Лесі Українки “Кассандра” – потужне дослідження правди і брехні, а також болю від недовіри. Коли правді не вірять, людина втрачає своє місце у світі. Довіра, як і любов, вимагає щоденної боротьби та підтвердження. Суспільства надмірної довіри живуть у самообмані, суспільства надмірної підозри – у ворожості. Поєднання цих крайнощів створює ґрунт для тиранії.

Тиран утримує владу, коли громадяни не довіряють одне одному, а єдиним джерелом істини стає він сам. Його воля перетворюється на об’єкт абсолютної, хоч і абсурдної, довіри. Сліпа довіра породжує суспільство, яке легко обдурити. З іншого боку, надмірний “критицизм” перетворюється на цинізм, що руйнує здатність людей до спільних дій.

Ключ до здорового суспільства – у пошуку рівноваги. Довіра, яка вміє перевіряти. Критичне мислення, яке вміє довіряти. Лише так можна побудувати суспільство особистостей, здатних жити разом, попри відмінності.